Метро у час пік рідко коли рятує від звичного натовпу, майже нічим не відрізняючись від наземного громадського транспорту. Дещо роздратовані, відмічені, ніби клеймом, втомою, навіть виснаженістю обличчя не тішать погляд. У вагоні задуха. Люди важко дихають, витирають чоло, дехто знеможено відкидає чуба назад, зітхаючи. Ноги і так втомлені за цілий день біганини ще більше страждають від виконуваної статичної роботи, що знесилює навіть більше. Почервонілі від вивчення паперів очі зіщулено бігають по сті{censored} транспорту, ніби шукаючи якоїсь допомоги, підтримки. Але й інші у такому ж стані і відповідають лише холодними, незацікавленими поглядами.
Тим, хто сидять, пощастило трішки більше, але все ж не набагато. Змушені ледь не на сидіння виставляти ноги, щоб вранці вичищенні черевики залишилися такими ж, пасажири скоса поглядають на своїх сусідів, у кожен момент очікуючи, що їм наступлять на взуття. Лише вічно жваві школярі продовжують щось захоплено обговорювати, зрідка настільки підвищуючи голос, що молодий чоловік у діловому костюмі невдоволено змірює їх строгим поглядом, щось роздратовано бурмочучи у слухавку.
Дівчина, розчервоніла від спеки, ледве втримує у руках сумку з книгами, а у другій руці пакет з продуктами, розчаровано відводячи очі після того, як подивиться на юнака. Він сидить просто перед нею, зухвало посміхаючись, з навушниками та хитає головою у такт музиці, навіть не маючи й гадки, що поступитися місцем було б дуже ввічливо. Йому байдуже.
«Таке жорстоке слово «байдуже», а ми так часто його використовуємо», - думає чимось засмучена дівчина, котра сидить поряд та непомітно спостерігає за всім, що відбувається. У її руках ранкова газета, яка пістріє набридливими заголовками, вартими хіба що жовтої преси. Але й сама юна особа не надто уважно її читає. Весь час відволікають короткі розмови пасажирів, що гулом віддаються у голові, та яскраві рекламки, що вражають безграмотністю. Хочеться просто затулити вуха й не чути, закрити очі й не бачити. Зробити вигляд, що такого просто не було, ніхто подібного не казав, не писав, навіть не думав. Кожна необережно кинута фраза прямує просто до неї, ніби зумисне направлена, розпеченим залізом вбиваючись крізь ребра. Туди, до сердечного м’язу. Хто знає, чи при неприємних відчуттях реагує саме він, можливо, лише душа відгукується на подібне. Але біль буяє багряною квіткою саме там, вкорінюючись у тіло, ніби бур’ян. Так дивно. Навіть середньовічні тортури здаються вже не такими й жорстокими.
Хто ж така ця тендітна, невисока, непристойно худорлява дівчина? Здається, нічим і не відрізнити її від інших, та все ж, якщо придивитися, якщо проникнути глибше…Ніби й світло-карі очі миготять якось незвично з під чорнявих густих вій, й тонкі вуста кривляться від неприємних відчуттів надто болісно. Неначе й не щоденні проблеми хвилюють дивну незнайомку, а страждання багатьох змушена вона зносити сама. Але мовчить, лише зрідка міцно зажмурює очі, сутулячи гострі плечі та низько нахиляючи голову. Так, що русяве волосся розсипається по зігнутій спині та закриває обличчя. Та ніхто, здається, й не звертає уваги.
А їй дійсно боляче. Оточена людьми, змушена триматися, вона вже здає всі барикади ворогові. Він знищує захисні вали, всі перепони до цілі – серця. Він – страждання. А в голові, неорганізовані, набридливі та голосні, копошаться думки, ширяють, не знаходячи собі місця, не здатні впорядкуватися без належної команди. Чому так? За що так з нею? Через що зненавидів? Хто зможе відповісти на всі ці питання? І ні єдиної відповіді. Лише тиша, як міфічна єхидна, криво посміхається та впевнено цідить з гострих зубів отруту. З’являються нові й нові завдання, які не під силу виконати. Простіше забути, та не дадуть. Спогади не дадуть.
Колись було легше. І не потрібно зухвалих фраз , що «завжди жалкують за минулим». Тоді дійсно було легше. Тендітні рученьки, котрі зараз жорстоко вкриті мозолями, подряпинами, ласкаво, навіть благоговійно цілували. Ще не так давно ловили кожне слово, сказане скусаними до крові вустами, захищали ціною свободи, життя, кар’єри ніжну дівчину і не просили нічого взамін. Вважали за честь покласти голову за неї, присвятити себе цілком і повністю, головне врятувати. І вона не мала нічого, щоб запропонувати як винагороду, але ніхто не скаржився. Можливо, сумнівалися, але робили. А зараз чому усе змінилося? Чому не люблять, зневажають?
Корпорация "Секреты Аномалий"
Аномалии - таинственные, не поддающиеся логикой и здравым смыслом вещи, существа и события. Они появились в связи с акт…
Варианты ответов: