Доцільне питання чи тоді любили. Тоді кохали, шановні. Вірно й без пам’яті, не сподіваючись на взаємність. Відчайдушно, бездумно, собі ж шкодячи чинили те, що допомогло б їй. Присвячували вірші, картини, прозу – все, що тільки можна, віддавали в довічне володіння. І душі, і серця, і думки.
Тарас кохав, Іван, Григорій*. Кохали віддано і всупереч собі. Страждали за це почуття, гнили, відкинуті людьми та високими чиновниками, бо були надто сміливі, робили та говорили занадто багато. Деякі з них були високого роду і їх засуджували за те, що зв’язалися з плебейкою, мужичкою, не вартою такого відношення. Та їм було все рівно. Навіть з в’язниці, тяжкої каторги, непосильної служби, заробленої через неї, писали, не кидали, не відрікалися. Кохали.
Лариса, хвора та немічна, зовсім забута всіма, любила як найкращу подругу, хоча й потерпала від того ще більше. Зверталася до неї найщирішими словами у найтяжчі та найщасливіші моменти, спішила поділитися всім, що є у неї самої з дивною, заляканою дівчиною, що з осторогою поглядала на неї. Отримувала, нещасна Лариса чергового ляпаса долі, але потім знову зухвало та впевнено посміхалася жорстокій. Та писала, говорила, робила, завойовуючи яскравий вогник в світло-карих очах, що стрімко розгорався. Вогник довіри та безмежної поваги, вдячності. Але запальна подруга не зупинялася на цьому. Вона хотіла більшого. Хотіла, щоб усі любили русяву холопку, щоб усі пам’ятали та шанували. І все робила для неї єдиної, задля неї, на її честь. Ларисі було важко, ох, як важко! Та, зціпивши зуби, вона могла звертати гори знеможеними руками і досягла небес – того, чого хотіла.
Тоді, навіть не варто заперечувати, було й невимовно складно. Багато хто її щиро ненавидів, бажав знищити і робив задля цього все можливе. Але їх можна зрозуміти. Вони мало свого кумира. Вони зверталися до будь-яких засобів, тому що кохали свою дівчину, дещо агресивно, та захищали її, розчищаючи широку доріжку до світової слави, відкидаючи усіх інших.
А що ж вона, карооке дівчисько? Вона трималася. Нищили, безбожно лупцювали, переслідували. Не давали спокою ніде і ніколи. А вона стиха прокрадалася у приземкуваті й чисто вибілені, з солом’яною стріхою та крихітними віконцями хатинки, відпочиваючи на лаві у добрих господарів. Ті, сховавши від ворогів, й годували вдосталь, і притулок давали. Не боялися, що й самі за це отримають зламану долю. Дівчина не завжди таке витримувала. Так боляче було дивитися, як страждають за неї та через неї, як вбивають, втоптують у бруд тих, хто насмілився подати їй руку. Вона здавалася, плакала, відмовлялася боротися, але все ті ж віддані та люблячі знову піднімали на ноги та закривали посі {censored} спинами свій скарб. І так довго тривало.
А зараз? А зараз ще важче. Інші, що мають своїх кумирів, зневажливо поглядають у її бік, гордливо хмикаючи, а ті, що повинні були б леліяти та плекати, плюють в обличчя. Сиплять на неї купою лайки, або й просто потроху забувають, шукають інших коханих, байдужіють. І він, що віками клявся у вірності, робив все задля неї, став задивлятися на інших. Все рідше і рідше поглядає на коротке русяве волосся, що було розкішним, та ворогам муляло очі. А тепер вже й не відростає. Він вже не цілує ручку, не шепче ніжне «моя пташко, дзвінкоголосий соловейко».
Чому? Невже її так важко кохати? Особливо тепер, коли й не переслідують, не карають за почуття до неї. Очевидно, без перешкод, за відсутності небезпеки, погасла й любов, вона стала буденною та нецікавою. Пропав запал переживань, кохання горіло тоді, коли палахкотів вогонь загрози. А зникло полум’я, то й вугілля ледь жевріє, перетворюючись і{censored} попіл, котрий вітер часу відносить у минуле. Їдкий дим від погаслого багаття змушує очі сльозитися, а дівчина задихається, слабшаючи від власної безпомічності без того, хто б захистив. Схоже, тепер її зовсім забудуть і без будь-якого наказу, тому, що вона звичайна, бідна та й зовсім, як виявилося, не красива.
А хто вона така, щоб про неї пам’ятати? Всього лише мова. А він-то – народ!
* Тарас, Іван, Григорій – думаю, тепер зрозуміло, кого я мала на увазі. Але й тут все залежить від ваших вподобань, кого ви вважаєте більш відданим українській мові. Іван може бути Нечуй-Левицький, Котляревський, Франко, Багряний, Карпенко-Карий. Григорій Квітка-Основ’яненко або ж Сковорода. Ну, Тарас думаю не варто пояснювати. Лариса – справжнє ім’я Лесі Українки, якщо хтось забув або ж не знав.
Корпорация "Секреты Аномалий"
Аномалии - таинственные, не поддающиеся логикой и здравым смыслом вещи, существа и события. Они появились в связи с акт…
Варианты ответов: